Статті

«Десь заграла плакуча гітара…»

За вікнами була весна. Світ навколо зазеленів, розцвіла черемха…

Людмила  завжди любила квітучу черемху, любила весну і щебет птахів. «Ось зараз ще хвилинку постою, послухаю весну і піду до Миколи – його годувати вже час, – вирішила Людмила. –  Лежить там у своїй кімнаті і чекає на мене. Поголила його зранку, помила, памперс змінила, снідати пора…»

Згадалася їй усе її життя, згадалася кадрами чорно-білого кіно…

Вони виросли з Миколою в одному селі, ходили до одного класу… А коли любились-цілувалися біля ставка під вербами, здаля чулися пісні, що співали жінки, обліпивши призьбу тітки Катерини, головної співачки села. «Десь заграла плакуча гітара, там дівчина зустріла весну…»

Вона закінчила бухгалтерську школу, він здобув спеціальність зварювальника. Одружилися. Переїхали до міста, дім збудували, виховали двох гарних діток. Начебто все було нормально, як у людей.

А потім вона раптом захворіла – відмовили ноги. Все трапилося зненацька, неочікувано, якесь ускладнення після грипу. Ноги не тримали тіло, вона перестала ходити, а лікарі лише розводили руками. Донька возила її на консультацію до київських світил, вони ретельно обстежували, робили аналізи, виписували все нові і нові ліки, які не допомагали…

Сусідка, що все життя пропрацювала медсестрою у хірургії, казала, що це – нерви…Які нерви? Вона навіть і не засмутилася, коли дізналася, що чоловік ходить до іншої. Вона й сама про це здогадувалося, це можна було зрозуміти і без телефонних дзвінків «доброзичливців», які доповідали про зраду, про адресу суперниці, детально – про її зовнішність, навіть про те, що у неї довге, руде волосся і як вона завжди голосно сміється на людях. Що ж, думала Людмила, діти давно виросли, у кожного з них – своя сім’я. Кохання давно скінчилося, немає вже їх  щасливих, якими були колись…Мабуть, має право на те, щоб покохати іншу. До того ж – молодшу. Так буває, звичайна історія. У чоловіків завжди так – життя видається їм занадто довгим для однієї любові.

Коли пройшло півроку з моменту її хвороби, він склав речі й пішов до тієї, до рудоволосої.

Син привіз її з обласної лікарні, де вона пройшла невдалий курс лікування, а його вже не було.

Але ж все одно вона не через нього захворіла, ні, просто так склалося. Доля така. Син бігав по кімнаті і кричав – зарубаю батька, це він довів до хвороби, а тепер підло втік. Просила його – охолонь, синку. Вольному – воля, скаженому – степ…Хай іде, на ланцюгу його тримати чи що?..

Тоді теж була весна, але в її кімнаті не було сонця, не пахло квітами…

Син і донька забирала її до себе, але Людмила не погодилася. Навіщо їм зайві клопоти, у них  діти,  навіщо їм щодня бачити її – хвору та нерухому…Син із донькою найняли доглядачку, але після роботи та на всі вихідні бігли до неї. Вона відчувала їх любов і турботу та була вдячна за те, що не покинули її в такі скрутні часи.

Людмила навчилася плести, бо це ж збожеволіти можна – цілий день лежати і нічого не робити. Шалі її племінниця носила на базар, їх брали і замовляли ще…

Підростали онуки. Світланці, яка займалася у школі мистецтв вокалом, вона проспівала всі українські народні пісні, яких її навчила тітка Катерина:

Зараз таких пісень рідко співають, все більше по селах…

– Та ні, бабусю, ти помиляєшся, – заперечила їй внучка, – співають. Все справжнє українське повертається. Ану продиктуй мені слова про плакучу гітару, така гарна пісня…

Про чоловіка вона нічого не чула, його їм’я навіть не згадувалося в родині – пішов, як помер.

Пройшов рік. Якось вона прокинулася (це було в травні) зранку, і раптом відчула, що їй хочеться встати і піти. З того ранку вона  неочікувана пішла на поправку, буцімто перейшла свою жахливу хворобливу межу, опинилася по інший бік життя, де світло, багато сонця, теплий пісок під ногами. Стала на ноги, і це було дивом.

А через п’ять років їй зателефонувала рудоволоса. І сказала: ваш чоловік у реанімації, у нього інсульт, ходити за ним я не буду, забирайте його, він мені не потрібний…

І вона поїхала до нього в ту реанімацію, а як його підлікували, забрала додому. Син знову бігав по кімнатах, хвилювався, і знов кричав – зарубаю. А кого було рубати – майже нерухоме тіло, рослина, а не людина. Памперси, їжа з ложечки. Він не міг ні рухатися, ні говорити… Донька гарячкувала – це сам Бог його покарав, по заслугах, я б не пробачила. Так, донечко, це дуже важко пробачати, але ж – конче потрібно, без цього ми не люди.  І не чужий він, батько вам, дідусь вашим діткам. Що вже тепер? Нікому ж не потрібний. Вона привезла його в дім, де вони прожили разом стільки щасливих років, де народилися їх діти, в дім, із якого він так легко колись пішов…

Тепер ось вони разом. Вже до самої смерті…

Вона поставила на тацю тарілки зі сніданком і пішла до Миколиної кімнати.

– Ну, як ти тут? – спитала. – Ось зараз погодую тебе…Нічого, нічого, я тебе витягну. Я ж тепер сильна, я ж вже своїми ніжками по світу бігаю, виходжу, витягну, ось побачиш. Все буде добре.

Вона вірила, що так і буде, вірила і в те, що він чує і розуміє її.

Він мовчав, і тільки з лівого ока викотилася солона крапелька і потекла по чисто поголеній щоці…

« Десь заграла плакуча гітара, там дівчина зустріла весну…»

Леся Ольшанська

 

Фото із сайту “Медична скарбниця”

Натисніть, щоб прокоментувати

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вгору