Статті

Про війну, весну і …картоплину

…Вона не любить розповідати про своє дитинство, бо народилася в 1939 році. У ньому не було  ні моря, ні лялькі Барбі. Була війна. Чотирирічну Валю (Валентину Павлівну Трепач) разом із мамою,  бабусею та двома сестрами депортували на примусові роботи до Німеччини.

Їі дитинство – це табір, зовсім не схожий на “Артек”. Рідка юшка з брукви, дерев’яні чобітки, побої, злісні окрики, страх… Кожної миті вона могла загубити своїх, їх могли розлучити. Чотирирічна дитина почувається захищеною у світі, коли поруч близькі, найдорожчі люди:через їх лагідні погляди та дотики, через звичайні слова – рідною мовою.

Виявляється, дитяча пам’ять вибіркова: головні події долі вона фіксує на все життя. При цьому в першу чергу – найжахливіші. Потім ці картинки з’являються у снах, наче плівка кінематоргофа, і все переживається заново.

Їх дивом не розлучили, вони дивом усі вижили. Разом пройшли через пересильні, фільтраційні виправно-трудові табори, через шеренги тьмяних бараків, поряд із якими цілодобово гула піч, де спалювали людей. Вони дивом повернулиля на Батьківщину. Що ж, «часи не обирають, в них живуть і помирають…»

Валентина Павлівна говорить, що багато чого пам’ятає з тих жахливих днів, хоч була ще дуже мала:

– Дещо мені розповіли мама і сестри. Але ми рідко про це згадуємо, коли збираємось разом, бо це занадто боляче…Людей заганяли в ешелони, не дивились, чи це дитя, чи старенька бабуся, чи жінка з немовлям. Насильно вантажили у вагони, в яких зазвичай возять худобу. Крик, стогін, плач. Люди не знали, куди їх везуть. Прощавай, Україно! Голодні, роздягнені, перелякані, ми проїжджали станцію за станцією. Коли черговий світлофор подавав знак на зупинку, потяг збавляв швидкість. Мама та інші жінки вискакували з вагонів, щоб схопити якусь морквинку чи буряк, що росли на маленьких грядках уздовж залізнічної колії. Охоронці били їх. Це був серпень 43-го…

Їх привезли до Гамбурга. У таборі підстригли, одягли в смугастий одяг. Кожного ранку о шостій годині під конвоєм гнали з бараків, обнесених колючим дротом, на фабрику. Вони працювали по 12-14 годин на добу – вантажили 100-кілограмові мішки калійної солі у вагони. Була встановлена норма, і якщо її не виконували, не давали їжі або ж кидали до карцера.Знайшлася робота і для дітей, для Валі та її сестер – п’ятирічної Ліди і дев’ятирічної Ані. Навіть якщо ти маленький, все одно маєш заслужити на «пайку». А ввечері знову табір. «Апель» – вечірня перекличка. Замість ліжок – двоповерхові нари. Важкий сон. Постійне нестерпне відчуття голоду. На одязі тавро – нашивка  «OST» («Ostarbeiter» – працівник зі Сходу, слов’янський раб). Собаки. Брутальне поводження охорони. Смерть тих, хто ще зранку працював поруч – помирали швидко і часто…

Радянські війська звільнили в’язнів табору у квітні 1945 року. Родина повернулася додому, у Нову Водолагу, що на Харківщині. На місці рідної домівки – купка попелу.

Спочатку жили в будці стрілочника, потім якійсь час – на вокзалі. Майже відразу почали будувати собі з глини землянку-хатинку висотою всього лише 2 метри, в якій були маленькі вікна. Спали вони на підлозі. Але ж були такими щасливими: ми – живі, повернулися додому, маємо своє житло…А потім і батько, про якого вони нічого не чули з початку війни, прийшов із фронту. Радощам не було меж!..

Перші повоєнні роки були важкими: люди пухли від голоду, помирали. Мама їздила на товарному потязі у Брянськ – міняла там мило і сірники на лушпиння з картоплі. Посеред їхньої землянки стояла пічка-буржуйка. На ній – двовідерний чавун. Кожен з членів родини отримував по літровій металевій кружці супу з лушпиння. Чуні були одні на трьох із сестрами. Але все пережили – і війну, і рабську працю, і голод.

Як не було важко, а батьки трьом своїм донькам дали освіту. Валентина закінчила швейне відділення технікуму легкої промисловості й отримала направлення на Чернігівщину в Прилуки. Має 57 років безперервного трудового стажу. Працювала майстром швейного виробництва, інженером-технологом, головним інженером. 27 років – військовим представником на швейних підприємствах Прилук, які виконували спецзамовлення для Міністерства оборони. За сумлінну працю і за своє «табірне» дитинство нагороджена багатьма медалями, орденом «За мужність». У 2008 році з рук тодішнього губернатора Валентина Павлівна отримала орден святої княгині Ольги III ступеня.

Вона завжди серед людей, тягне на собі віз громадських доручень. Відповідальний секретар Ради ветеранів міста. Опікується ветеранами війни і праці, дітьмі війни, вдовами. Очолює Прилуцьке відділення Української спілки в’язнів-жертв нацизму. Колись воно нараховувало 163 члени, тепер – 12. З кожним днем їх усе менше – відходять в інші світи.

11 квітня – в Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів – вони збираються разом.

– Мої товариші по спілці гідно прошли  всі жахіття, витримали нелюдські умови, повернулися додому, не зламалися, не озлобилися, продовжують гідно жити,– говорить Валентина Павлівна. – Ми всі є свідками страшної історічної правди, про яку повинні знати всі і в ХХI столітті. Тому я частенько виступаю у школах перед дітьми, в місцевих музеях…

Особливим і більш приємним святом є для неї 9 травня. При цьому, вона соромиться одягати в цей день свій жакет із орденами і медалями. Вважає це недоречним – вона ж не воювала, не стріляла, не брала участі в бойових діях. Але ж у кожного – своя битва з війною.

Енергії та оптимізму цієї жінки можна по-доброму позаздрити. Валентина Павлівна  постійно  навідує самотніх вдома і хворих у лікарні, вирішує їх чисельні проблеми, організовує різдвяні зустрічі для своїх підопечних, міські конкурси дитячих малюнків і вечори пісень воєнних років, працює з донькою Іриною на городі, йде помолитися до храму, відвідує цікаві мистецькі заходи… А ще –  подорожує разом із членами своєї спілки  по Україні, Білорусі, Польщі  та Неміччині. Вони бувають в музеях і палацах, а ще – відвідують  концтабори вже в якості екскурсантів. І це завжди боляче.

Вона безмежно любить життя, бо неоднарозово була на волосинці від смерті. Як ніхто інший, знає ціну добра і милосердя, бо на все життя запам’ятала одну-єдину картоплину, що дивом потрапила за колючий дріт, яку поділили на декілька однакових шматочків – для членів родини і тих, хто поруч: українці в таборі трималися разом і допомогали одне одному, як могли.

Вона щаслива, що має доньку Ірину, онука Вадима і правнучка Максима. Батьків та чоловіка вже немає на світі, а сестри Ліда і Аня – живі, слава Богу, більш-менш здорові. Вона щаслива, що є в цьому світі весна, сонце, квіти. Що життя продовжується…

Я дзвоню їй, і ми довго розмовляємо. Про вибори і війну на Донбасі, про віру в Україну. І про кохання. Про все.

Щасти Вам, дорога Валентино Павлівно!

Лілія Черненко

ФОТО ОЛЕНИ КАНАВЕЦЬ

Натисніть, щоб прокоментувати

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вгору